Нижче публікуємо лист, який Gniewko Oblicki направив Міністру охорони здоров’я Konstantego Radziwiłła:
Пане міністре Konstanty Radziwiłł, нехай пан пояснить мені кілька речей, бо я чогось не розумію… Скажіть, будь ласка, чому у XXI столітті й у країні, розташованій у самому центрі Європи, моя дружина, мати двох дітей, а водночас жінка, яка щомісяця віддає до скарбниці цієї держави ТИСЯЧІ ВАЖКО ЗАРОБЛЕНИХ ЗЛОТИХ у вигляді різних податків і зборів, мусила в таких умовах, як на прикріпленому зображенні, чергувати біля свого хворого 1,5-РІЧНОГО СИНА, якому було потрібне термінове лікарняне лікування? Можете також сказати, чому мій 1,5-річний син, якому після госпіталізації до педіатричного відділення в Jelenia Góra була потрібна консультація невролога (бо дитячої неврології тут немає…), мусив чекати ДОБУ на огляд невролога, оскільки, ймовірно, ЄДИНИЙ активний дитячий невролог у цьому місті в цей час був зайнятий обслуговуванням дитячого відділення невідкладної допомоги, тимчасово організованого В ТОМУ САМОМУ ВІДДІЛЕННІ?? Можете також сказати, чому в повітовому місті, яким є Jelenia Góra, у педіатричному відділенні, у місці, де мала б бути ігрова кімната для дітей, нині знаходиться склад ліжок і манекенів із тимчасово перенесеної сюди приймальної палати, а діти, які лежать у цьому відділенні, через це були позбавлені останнього шматка простору, який давав би їм змогу хоча б на мить відірватися від ліжка й погратися разом? Зрештою… навіть не дуже бажано, щоб вони залишали свої палати, бо люди, які очікують допомоги у відділенні невідкладної допомоги, що працює в тому самому місці, щохвилини приносять до відділення стільки вірусів і бактерій, що цього, ймовірно, вистачило б, щоб звалити КОНЯ, не те що маленьку хвору дитину…
За два дні, проведені в цій лікарні, керована вами так звана «система охорони здоров’я» так нас виснажила, що коли нас нарешті перевезли до лікарні зі справжнім дитячим відділенням, розташованої за 100 км, моя дружина, побачивши усміхнений персонал, барвистий простір і нові палати, пристосовані для перебування маленьких дітей, ледь не розплакалася.
Ви і вся ваша владна команда любите вихвалятися тим, як раз у раз вам вдається запроваджувати нові «сімейні» програми. Тим часом реальність у менших містах виглядає так, як на прикріпленому зображенні. Іноді я думаю, що вас, політиків, треба було б посадити в автобуси, розвезти по менших містах і змусити пролежати там хоча б 3 дні в лікарні, щоб ви зрозуміли, ЯКИЙ БАРДАК ТАМ У ВАС!!! Але спочатку треба було б забрати у вас телефони, щоб ви часом не спробували подзвонити своїм приятелям-головним лікарям, які, якщо я правильно розумію, тримають для вас у відділеннях найкращі місця…
Щиро НЕ ВІТАЮ!
Ситуацію в лікарні Jelenia Góra також описала мати дитини:
Мій чоловік уже написав на цю тему кілька слів, але ось ще й від мене. Справа для нас дуже особиста, але водночас настільки спільна й болюча, що я не могла не написати про це публічно. Дякуємо за підтримку, яка до нас надходить. Малюк почувається добре, попереду в нас повна діагностика, але все під контролем.
«То ми вже поїдемо. Ви не хвилюйтеся, все буде добре», — кидає на прощання один із санітарів, які перевозять нас до лікарні у Wrocław. 100 км, година з гаком, а я почуваюся так, ніби опинилася на іншій планеті. За кілька хвилин до нас приходить привітна лікарка й збирає анамнез, інша веде нас на перший поверх, аж поки ми не дістаємося дитячого неврологічного відділення. Я йду наче в трансі, намагаючись запам’ятати якомога більше інформації, однак найбільше зосереджуюся на тому, щоб не розплакатися.
Простір, співчуття, усмішка, спокій, і коли ми проходимо повз ігрову кімнату для дітей, я обертаюся до чоловіка й бачу, що в обох на очах сльози. А, і мені дадуть ліжко. Розкладне на день, платне, але достатньо повернутися на кілька годин назад — і мені хочеться обійняти пані з вдячності. Я повторюю собі подумки: нарешті нам хтось допоможе.
Двома добами раніше, у моїй улюбленій Jelenia Góra, повітовому місті, занепаду якого я не помічала, а може, мені просто було байдуже, усе було зовсім інакше.
Поліклініка, рішення про госпіталізацію, відділення невідкладної допомоги, звідти нагору, бо дитяче відділення невідкладної допомоги тимчасово облаштували в коридорі. Так, у коридорі дитячого відділення. Черга до одного ліфта завертає коридором, тож ми йдемо сходами, і раптом мене б’є запах цигарок. 6-й поверх, дитяче відділення. Ось воно. Ми нічого не знаємо, з цього дня я переважно пам’ятаю, як страшенно міцно мусила тримати свого сина, щоб йому встановили венозний катетер. Я втискаюся з карематом між дитячим ліжечком і батареєю та проводжу там уривчасту ніч. Наступна доба сповнена ще більшої невизначеності й роздратування. Запитувати не можна, треба чекати. При свідомості, отже, не терміново. Я почуваюся жахливо, у мене немає сил висовуватися. Сусідка по ліжку теж не скаржиться — «Не хочу погіршувати ситуацію». Другий день я намагаюся розважати півторарічну дитину в просторі між черговим ліжком і батареєю. Імпровізований ігровий куточок перетворили на склад, а в коридор краще не виходити, бо там відділення невідкладної допомоги й ціла палітра вірусів. Зрештою ухвалюють рішення про переведення, бо в моєму улюбленому місті немає обладнання та людей, щоб провести базові неврологічні обстеження. Залишається лише ще одна ніч на карематі.
Я відчувала лють, безпорадність, а в кінці — просто величезний сум. Такий страшний сум, який забирає сили й віру в те, що буде краще. Мій власний, інших батьків, які сплять під ліжками своїх хворих дітей, а також персоналу, який іноді справді хотів зробити якнайкраще, але система поклала на їхні плечі надто багато.
Нині ми під доброю опікою, хоча далеко від дому. Ми дуже цінуємо це, однак сум і далі коле в серці. Невже це європейські стандарти? Невже вся ця сімейна політика має обличчя матері, яка спить на лікарняній підлозі?