Саме так я сприйняла основну сюжетну лінію в книзі Ольги Токарчук «Веди свій плуг через кістки мертвих», за мотивами якої Агнешка Голланд зняла свій фільм.
Для нас, вихованих у християнській культурі та на старозавітних взірцях, думка, висловлена в «Покоті», що людина є лише й водночас просто твариною, може не сподобатися. Мене вона зацікавила, запала в душу, і я відчуваю її як своєрідний етичний дискомфорт. Я не вегетаріанка, а згідно з тим, про що говорить «Покот», живу, поїдаючи своїх братів і сестер. Живу, погоджуючись на табори смерті, організовані для моїх сестер і братів.
Важко добре думати про себе, коли в нас забирають цю старозавітну вищість над тваринами, цей дозвіл поводитися з ними як із предметами. У Книзі Буття Бог наказує людям, щоб вони «підкорили собі морських риб і літаючих створінь небес, і всіляку живу істоту, що рухається по землі», а також дозволяє вбивати тварин для їжі: «Усяка рухома істота, яка живе, може служити вам за їжу». Звісно, вірянам наказано відповідно (добре) поводитися з тваринами, але як тим, хто поставлений над ними, а не як із рівними собі. Цьому пануванню людини над твариною протистоїть героїня, створена Ольгою Токарчук.
Яніна Душейко показана в романі та фільмі як божевільна, сучасний Дон Кіхот, який бореться з вітряками переконань, що коли гине тварина, не варто робити з цього трагедії. Бо це лише тварина, тобто щось, а не хтось. Стара жінка, незрозуміла для громади маленького, занедбаного містечка, однак має своїх послідовників. І хоча мені важко прийняти її спосіб розуміння світу, її погляди мені ближчі, ніж погляди Старого Завіту.