Це була болеславецька прем’єра, адже стрічку вже демонстрували наприкінці вересня в залі Warszawa Гдинського кіноцентру (у межах конкурсу «Молоді для історії» на VIII Кінофестивалі Niepokorni, Niezłomni, Wyklęci). — Нас би тут точно не було, якби не пані Марія, яка погодилася на дуже довгу розмову. Розмову, що тривала майже дві години. Із цих двох годин постало майже 17 хвилин фільму, — говорив в Orle Пшемислав Каня, учень II загальноосвітнього ліцею та режисер «Щоб бути». — Дякуємо за прекрасну мотивацію і прекрасну — хоча дуже складну та болісну — історію.
Героїня фільму Maria Niemczuk: — Відтоді, як гімназія № 2 [którego Przemek jest absolwentem – przyp. „ii”] почала носити наше ім’я — Поляків, висланих до Сибіру, — розпочалася наша співпраця. Ми, сибіряки, дуже часто бували в цій школі, бачили цю молодь, яка так переймається нашою долею і так активно залучена. Шкода, що гімназії більше не існуватиме.
І додала: — Говорячи у фільмі про нашу родину, я мала на увазі всі родини, які пережили таку саму трагедію, таку саму історію — сумну, болісну, але правдиву. Росіяни були сердечними, особливо жінки дружили з нами. Але не влада. Якщо я хвалю росіян, то не маю на увазі представників Кремля на чолі зі Сталіним.
Пані Марія розповіла про те, як її сусідка з часів заслання захворіла на тиф. Остання була дуже слабкою і сама пішла до найближчої лікарні. У певний момент вона зустріла росіянку, яка побачила, що полька ледве тримається на ногах. Хвора жінка в якийсь момент знепритомніла. Прокинулася вона... на лікарняному ліжку. Як виявилося, їй допомогла зустрінута росіянка, яка відвідувала її, доки хвора на тиф не прийшла до тями. Жінки більше ніколи не побачилися.
Болеславецьку прем’єру прикрасили виступи вокалісток Анни Врублевської та Олександри Кєпури, а також репера Кацпера Кукавського. Урочистість вели: Лукаш Янець і Томіслав Праніч. Художній супровід фільму забезпечувала Малґожата Матиящук. Частину знімків зробив Матеуш Жепяк.