Діабет 1 типу лише назвою пов’язаний із відомою в побуті хворобою дідуся чи бабусі. Мало хто знає, що діабет 1 типу найбільше жниво збирає серед наймолодших. Немовлята, дошкільнята, школярі — саме серед них фіксують найбільше діагнозів, які змінюють життя.

Що таке діабет 1 типу? З невідомих досі причин, крім генетичних, імунна система людини негативно впливає на бета-клітини підшлункової залози, які виробляють інсулін, і безповоротно їх знищує. Відсутність інсуліну в організмі не дає змоги спалювати білки, вуглеводи та жири, що призводить до смерті. Одне відомо на 100%: діабет 1 типу не виникає через неправильне харчування, надмірне споживання цукру чи відсутність фізичної активності. Необізнане суспільство передусім кривдить дітей та їхніх батьків, поширюючи теорії про захворювання через зловживання солодощами, які є наслідком сутої неосвіченості.

Дитина з діабетом 1 типу на перший погляд нічим не відрізняється від своїх однолітків, окрім того, що постійно носить із собою особисту інсулінову помпу, за допомогою якої вводяться розраховані для прийомів їжі дози інсуліну. Так само коригують підвищений рівень цукру в крові (гіперглікемію). Діти, які не мають помпи, користуються ін’єкціями, що називаються пенами, за допомогою яких інсулін вводиться в організм. Дитина дошкільного або молодшого шкільного віку не здатна самостійно розрахувати склад їжі та підібрати правильну дозу інсуліну — цю функцію перебирають на себе батьки чи опікуни. Зниження рівня цукру (гіпоглікемія) у кожної дитини проявляється по-різному. Раптова втрата свідомості, непритомність, холодний піт, апатичність або судоми — найчастіші сигнали для оточення, що дитина з діабетом потребує нашої допомоги. Тому роль батьків та опікунів у терапії діабету дуже важлива не лише вдома, а й у навчальних закладах та за їхніми межами.

Батько чи мати маленької дитини з діабетом 1 типу, окрім своєї батьківської ролі, є також діабетологом, педіатром, медсестрою та психологом. Вони роблять це без багаторічного навчання — лише після кількаденних тренінгів. Саме батьки вдень і вночі несуть відповідальність за життя та виживання своїх дітей. Діабет 1 типу — це хвороба всієї родини. Після встановлення діагнозу світ перевертається догори дриґом.

Уже 3 роки я веду групу підтримки для батьків дітей, хворих на діабет 1 типу, у соціальній мережі Facebook («Cukrzyca typ 1 u dzieci „Pomagajmy sobie”»). Я спостерігаю поділи та відмінності, які інспектори роблять щодо маленьких пацієнтів під час видачі висновків про інвалідність. Бачу злість і ненависть суспільства, спрямовані на батьків, які користуються допомогами на догляд і від дня встановлення діагнозу невтомно стоять на діабетичній варті, щоб у разі потреби мати змогу відреагувати. Саме ці батьки, нерідко самотні матері, чиї стосунки зруйнував діабет, не сплять уночі, щоб їхня дитина могла безпечно спати, чергують у коридорах шкіл чи дитячих садків, щоб їхні діти могли разом з однолітками жити повноцінним життям. Саме ці батьки долають сотні кілометрів, щоб потрапити на контрольні обстеження до дитячого діабетолога, оскільки обмежена кількість таких спеціалістів змушує їздити далеко. Це лише кілька прикладів із життя маленької дитини з діабетом. Так мало потрібно, щоб покласти край дискримінації та стигматизації тих, хто не подавав заяв і не просив про цю невиліковну (на сьогодні) хворобу — вона сама несподівано прийшла й залишилася. Діабет 1 типу може вразити кожного, незалежно від його світогляду, віросповідання чи соціального статусу.

Цього не можна передбачити, але до цього можна підготуватися, отримати більше інформації та допомагати тим, хто за високого рівня цукру мусить, зокрема, відповідати на такі запитання: «Мамо, можна мені одну желейну цукерку?» — «Ні, любий, не можна, бо в тебе високий цукор». — «Мамо, а можна лише лизнути…»