А може, мені вже набридла ця польсько-польська війна і я хотіла б зазнати поразки. Так. Перемога PiS на виборах політично є моєю поразкою. Запереченням моїх лівих поглядів, мого багаторічного відважного голосування за Platforma, моєї підтримки сучасного суспільства без нав’язування жінкам і чоловікам застарілих ролей, які їх душать, а не розвивають.
Ні я, ні ті, кого я підтримувала, не змогли пояснити більшості поляків, що наші переваги є також їхніми перевагами. Нас сприйняли як єдиних бенефіціарів глобалізації, вступу до Європейського Союзу, капіталізму та суспільно-економічних і моральних змін, які за цим послідували. І ми програли. Однак не робимо висновків, а лише вперто стоїмо на своєму й боремося — цього разу в ім’я демократії.
А я, дивлячись на те, що відбувається в парламенті та перед ним, бачу, що йдеться зовсім не про демократію. Йдеться лише про владу. І мені це набридло.
Навіть коли посилювали антиабортний закон, для мене було варто долучитися до протесту. Але за свободу медіа я вже не боротимуся. Чому? Бо медіа самі впораються, адже завжди могли ефективно тиснути на кожного політика — чи то ліберала, чи консерватора. Політики не переможуть медіа. Вони лише разом потанцюють якусь дику польку, як у хореї Гантінгтона: це буде поєднання нескоординованих рухів кінцівок, змін настрою та зниження когнітивних здібностей.
Я вже не танцюю. Не ходжу на мітинги, не ставлю лайків, не дивлюся чергових знятих мобільним телефоном сходів, на яких опиняються мобільні телефони депутаток. Я хочу скористатися поразкою, подивитися на переможців. Дати їм шанс. Без симпатії до їхніх поглядів, приймаючи їх, але не люблячи. Я не підтримую їхнього бачення Польщі, але не хочу перешкоджати його втіленню. Вони не повернуть Віслу палицею назад, але, можливо, заспокоять цю величезну частину суспільства, яка цього так прагне: справедливості для себе та законів для себе. Можливо, це єдиний шлях об’єднати нас в одну націю?