Нагороджено лауреатів літературного конкурсу «Лист»

Церемонія нагородження в літературному конкурсі «Лист», оголошеному Gminny Ośrodek Kultury i Sportu w Bolesławcu z/s w Kruszynie, відбулася 27 листопада в Piwnica Paryska. У ресторані зібралися майже всі лауреати з Bolesławiec County. Сюрпризом для присутніх став лист від Stanisława Wojciechowska-Soi з Malbork, лауреатки 2-го місця в категорії дорослих. Пані Stanisława написала, що у вівторок о 17:00 думками буде саме в Bolesławiec.

Нагороди (комп’ютерне обладнання) авторам найкращих листів вручали директор GOKiS Janusz Cieśla та Bogusław Uziej, голова Комісії культури, освіти, спорту, охорони здоров’я та соціальних питань при Раді ґміни. Урочистість прикрасили виступи учениць bolesławiecka Państwowa Szkoła Muzyczna: перспективної вокалістки Kamila Osuch та скрипальки Klementyna Marszałek.

Ще про конкурс

Конкурс Gminny Ośrodek Kultury i Sportu w Bolesławcu z/s w Kruszynie — унікальний у масштабах країни. Однак мало хто знає, що його надихнула… ущерть заповнена рекламою поштова скринька Beata Widery з GOKiS. «Тоді я подумала, що хотіла б отримати звичайного листа», — розповідає ініціаторка й організаторка конкурсу.

Кількість листів, надісланих на цьогорічний конкурс, цілковито здивувала організаторів. Надійшло понад 300 робіт із різних куточків Польщі — як із великих міст, так і з маленьких місцевостей. Були листи з Kraków, Biały Dunajec, Chotowa, Warszawa, Wrocław, Gdańsk, Gdynia та Malbork. Одна конкурсна робота надійшла аж з України.

Листи були дуже різними. Деякі — прекрасними, зворушливими, приголомшливо сумними. Інші — навпаки: веселими, такими, що розповідали про принади сільського життя, перші захоплення й зачарування, спогади про минулі роки. «На мою думку, найцікавіші листи — ті, що були спонтанними, виражали емоції», — говорить Andrzej Leśniewski, член журі обох проведень конкурсу. «Передусім я шукав у цих листах експресію, щось природне. Я не хотів, щоб вони були надто вигадливими, хоча мені сподобалося кілька робіт, стилізованих під поетичні листи», — додає Leśniewski.

За його словами, рівень цьогорічних робіт був трохи вищим, ніж торік. Також через несподівано велику кількість надісланих текстів. Дивувало й те, що так багато листів — написаних дуже молодими людьми! — порушували похоронну тематику. «Це трохи тривожно, але, можливо, є проявом туги молодої людини за померлими», — зазначає член журі.

«Я була дуже здивована, що серед авторів листів було стільки дорослих», — говорить Beata Widera. — «А прямо приголомшив мене той факт, що свої роботи надіслало так багато людей віком від 16 до 25 років». Схоже, що в добу Інтернету молоді люди також сумують за такою формою вираження своїх емоцій.

Чи варто у XXI столітті організовувати такі конкурси? Krystyna Karwat із Lublin, володарка 1-го місця в категорії дорослих, написала: «Дякую за цей чудовий конкурс у добу занепаду мистецтва написання листів. Він мене надихнув — відтепер мій зв’язок із коханою Матір’ю набуде конкретних форм». Не має сумнівів і Beata Widera. «Ідея конкурсу — врятувати від забуття. Якщо про щось говорять уголос, є шанс, що воно не зникне», — зазначає організаторка.

Нижче ми представляємо листи, які у своїх категоріях отримали найвищі оцінки.

Лист Krystyna Karwat:

Найдорожча матусю!

«Матусю моя, Твої очі йдуть за мною. Я бачу їх у блакиті неба, коли поглядом проводжаю хмари, що віддаляються. У похмурі дні й темні ночі вони сяють яскравіше за Твій далекий погляд. Немов щит, була Твоя усмішка на порозі рідного дому. Бурі й негоди Ти вгамовувала лагідністю. У добрих обіймах зникали великі смутки й маленькі смутинки, а дотик Твоїх натруджених рук ніс спокій і надію.

Матусю моя, з мандруючою бездоріжжями долею Ти дала мені силу й мудрість. Ти наділила мене серцем, яке билося, але не встигло проспівати вдячну пісню.

Так рано Ти сховалася в тіні, огорнулася холодом землі.

Матусю моя, я невпинно шукаю Твої сліди.

Завжди й усюди Ти йдеш зі мною крізь життя. Ти дала мені любов, а я ділюся нею зі світом».

Такими словами, люба матусю, я зверталася до Тебе 19 грудня 2004 року, у день мого сімдесятиріччя. Родина й друзі влаштували мені чудовий бенефіс у Cukiernia Chmielewski в Lublin, поєднаний із виставкою моїх копій (на склі) творів різних майстрів і презентацією поетичної прози, відібраної з-поміж моїх творів. Надзвичайна атмосфера, багато сюрпризів, авторами яких були мої друзі-літератори й музиканти. Мої онуки (крім Oliwier, який разом із моєю донькою Ewunia та її чоловіком Emilem емігрував до London) проспівали мені незабутній тост. Безліч квітів і подарунків! Присутність сина Roberta та його родини пом’якшувала порожнечу після тих, хто назавжди пішов із життя. Чи знаєш, матусю єдина, хто був меценатом цієї справи? Твоя онука Barbara, донька Zosia, яка опікувалася мною після Твоєї смерті. Basia — чудова жінка, вона вважає мене своєю старшою сестрою, є моєю опорою у важкі хвилини. Земний Ангел!

Матусю сердечна, життя мчить невпинним ритмом, мені вже стільки років! Коли Ти відійшла у вічний край, мені було лише вісімнадцять. Я була ученицею десятого класу ліцею в Tarnogóra, жила на квартирі в Izbica у дуже милої тітки Plaorowa. Щосуботи я долала шість кілометрів до рідних Kryniczki. Після чотирьох років перебування в Siedlce у найстаршого з братів, Edwarda, я повернулася додому, бо дуже сумувала за Тобою, моя матусю. За роки розлуки Ти стала для мене найближчою людиною. Я нечасто бачила вас обох — Тебе й Татка. Після завершення навчального року в дев’ятому класі дружньої жіночої школи я попрощалася з коханою директоркою Aniela Zawadzka і, не сказавши братові, сіла в потяг, щоб опинитися вдома. Я сказала Тобі, мамо: «Я хочу бути ближче, дозволь мені це». Твоя доброта й лагідність завжди мене зачаровували. Мені так потрібне було Твоє тепло, дорога матусю. Тож я залишилася…

Моє щастя тривало недовго. 14 лютого 1953 року Твоя несподівана трагічна смерть осиротила мене. Упродовж усього життя я болісно відчуваю цей факт. Я ніколи не переставала сумувати. Часто кличу Тебе, мамо, розмовляю з Тобою, називаю найпрекраснішими словами. Буває, що плачу, згадуючи спільні миті, життєві ситуації, особливо пов’язані з дитинством у воєнний період. Мені було вісім років, коли я разом із Тобою, Татком і братами стояла в «черзі смерті» під час пацифікації в Kryniczki у травні 1942 року. Коли нас гнали разом з іншими через усе село, я від страху перечіплялася. Навіть упала — тоді Ти, мамо, взяла мене на руки й несла якийсь час. Через роки я написала оповідання, у якому дивлюся на ту трагедію очима дитини, але зі свідомістю, відфільтрованою часом. Тоді розстріляли кілька десятків людей за співпрацю з партизанами. Чоловіка сестри Heleny погнали до Majdanek.

Мамо, я хочу, щоб Ти знала: ще в кількох оповіданнях я показую воєнні події, пов’язані з долею нашої родини й долею народу.

Писати я почала після виходу на пенсію. Ще нічого не опублікувала. Чи встигну? Для мене це не найважливіше. Мої захоплення допомагають жити більш осмислено, творчо, радісно.

Мамо кохана, Ти мусиш знати, що перші роки навчання в повоєнній школі під наглядом чудових учителів — Maria та Jan Fidecki — сформували мене назавжди. Я також ніколи не забуду, як зимовими вечорами по черзі з братом Romkiem читала вам — Тобі, мамо, і Татусеві — «Трилогію» Sienkiewicz. Класична поезія з усім багатством і красою дає мені змогу дивитися на світ і людину незвичайним чином. Експерименти із сучасною мовою вулиці мене не приваблюють.

Мамо, матусю дорога!

Стільки років минуло від Твоєї смерті…

Чи знаєш, що час від часу мене мучить одна думка? Що сталося б, якби тієї пам’ятної лютневої суботи я послухалася внутрішнього голосу й вирушила додому? Усього шість кілометрів. Я зізналася тітці, що якась непереборна сила штовхає мене до батьків. Тітка вислухала, але рішуче відмовляла.

— Снігу по коліна, мороз, а в тебе погане взуття, — говорила вона. Я залишилася. Раніше я збиралася піти на шкільні танці. Просили подруги, просив Gienek, якого я називала Моряком. Я відмовилася. Безпричинний плач і смуток терзали мою душу весь день. Уночі мене мучили кошмари. Я прокидалася й засинала. Коли нарешті поринула в глибоку дрімоту, мені наснився дивний сон. Велика порожня кімната з білими стінами, посередині — єдиний предмет меблів, білий стіл. Раптом невідомо звідки з’являються коти — багато білих, рухливих і агресивних котів. Вони нападають, чіпляються за моє тіло. Я тікаю від них по всій кімнаті. Вони оточують мене. Я стрибаю на стіл, а вони за мною. Наздоганяють, впиваються гострими кігтями в кожну частину тіла, висять на руках. Перелякана, я намагаюся звільнитися, але марно — я в пастці. Я кличу:

— Мамо! — і з цим моторошним криком прокидаюся. З іншої кімнати прибігає тітка. Я розповідаю сон. Питаю:

— Котра година?

— Пів на другу. Ще ніч, спи, — чую у відповідь.

Пів на другу… Саме в цей час Ти помирала, мамо… Чому я не була поруч із Тобою?..

Через кілька днів замість школи я вирушила на кладовище до Orłów. Мене зустріли похмура тиша й порожнеча.

— Матусю! Мамо! — кликала я крізь сльози, але сльози не розбудили Тебе від вічного сну.

— Спи, золота матусю, — шепотіла я на прощання.

Пробач, мамо, я розписалася. Незабаром знову писатиму наступного листа. До кінця життя. Я розповідатиму Тобі в листах про власне життя, про життя близьких. Довірю Тобі, мамо, свої думки й роздуми. Розповім про захоплення життям, роботою, про пристрасті, радощі й страждання. Я поруч із Тобою.

Навіки Твоя любляча — донька Krystyna

Лист Natalia Balasa:

Дорога Weronika!

Багато речей у цьому світі мене дивують і — на жаль — засмучують. Не знаю, кому розповісти про одну подію, тому пишу Тобі. Я знаю, що Ти повернешся додому вже за два тижні, але для мене це надто довго. Чи Тобі теж так бракує наших вечірніх дискусій? Поки ми не побачимося, нехай цей лист стане заміною справжній зустрічі. Разом з аркушем паперу до Тебе вирушить частинка моєї душі, крихта моїх думок…

Сподіваюся, Ти швидко повернешся із санаторію і що туберкульоз назавжди про Тебе забуде. Я дуже сумую за Тобою. Таким банальним здавалося мені визначення «нерозлийвода», яким нас називали, а тепер мені бракує навіть цих жартівливих слів. Незабаром ми знову підемо на спільну довгу прогулянку…

Ти знаєш, що щочетверга я ходжу на танцювальні курси. Остання зустріч трохи затягнулася, бо я заговорилася з Karolina (тільки не ревнуй) про дискотеку з нагоди Дня хлопця. Якось час промайнув… Наші дороги додому не ведуть в один бік, Ти це добре знаєш. Мені довелося повертатися самій. Найбільше я не люблю в осені те, що о восьмій уже темна ніч. Попри все, у нашому містечку в цей час життя ще вирує, а дороги добре освітлені. Не приховуватиму — я добряче боялася. Раніше я завжди поверталася з Тобою. Тож ішла дуже швидко, бо хотіла якнайшвидше бути вдома. Але швидко повернутися мені не судилося…

Здалеку, на лихо, я побачила на своєму шляху трьох «гопників»! Я б у жодному разі не пройшла там, якби не випадковий перехожий. А було це так…

Спробуй уявити, Weronika… Я була ще досить далеко від тих негідників, тому вони не встигли мене помітити… Я зупинилася в темному місці й не мала поняття, що робити далі. Руки трохи тремтіли, але це, мабуть, від холоду. Серце дивно закалатало, але не думаю, що від страху. Я швидко йшла, мабуть, тому…

Подзвонити мамі я не могла. Тоді їй самій довелося б пройти повз них… У поліцію теж не можна — яка причина? Що група підлітків у спортивних костюмах стоїть і п’є пиво між будинками? Раптом з-за рогу вийшов літній чоловік. Рухи в нього були незграбні… У світлі ліхтаря я помітила, що хитка хода була наслідком пересування на милицях… Я бачила, як він повільно рухався, обережно ступав. Помітила, що в нього не було ноги вище коліна. Уявляєш, Weronika, що я відчувала? Я хотіла крикнути: «Не йдіть у той бік!» Але що я могла? Ми захоплюємося героями, яким усе вдається, а я почувалася такою безпорадною… Серце підказувало, що п’яні не надто замислюватимуться над своїми діями. Подумай, як мені було шкода цього старенького… Я шаленіла від власного безсилля… Хотіла порадитися з Тобою. Ти завжди була такою розсудливою…

Не повіриш, що цей бідолашний інвалід ніс у руці! Пакет зі сміттям! Замість спокійно відпочивати, він мусить виносити сміття! А тепер опиняється віч-на-віч із такою небезпекою… Раптом він помітив хлопців, які пили пиво біля контейнера. Вони помітили його… Мене пройняв холод. Чи хотіла б Ти колись відчути, що серце виривається від розпачу, а ноги відмовляються слухатися?

Літній пан наблизився до них і спробував підняти кришку, щоб викинути сміття. Зусилля були понад його сили. Він не зміг і спробував знову… Раптом… один із тих «гопників» підійшов до нього й сказав: «Зачекайте, ми допоможемо». Він легко підняв кришку контейнера й викинув сміття, а потім віддав старенькому порожній пакет. Я просто оторопіла. Зовсім не цього я очікувала… Зрештою, напевно, і Ти… Ти, мабуть, подумала, що хлопці поведуться підло… Пан із милицями несміливо подякував і пішов до своєї квартири. Одразу після нього вийшла я. Вони навіть не подивилися на мене…

Удома я нічого не розповіла. На моєму місці Ти теж, мабуть, не сказала б і слова. Нікому в санаторії про це не говори, добре? Вони мене не знають, але все одно мені було б ніяково. Я не пишаюся собою. Власне, не знаю чому. Можливо, мені просто бракувало віри в людину? Можливо, я надто легко піддалася стереотипам?

Я ніколи особливо не думала про літніх, хворих людей, які живуть поруч зі мною. Узагалі не думала про інвалідів. Про те, як їм важко. Це завжди була тема репортажів, програм, але така… далека… І лише тоді я усвідомила, що вони переживають. Як спостерігачка події біля смітника. А може, мені ніколи не хотілося думати про тих, хто страждає? Може, це просто було незручно? Ти, можливо, бачиш це інакше, бо зблизька пізнала хворобу… А я?.. Я вдавала, що світ складається лише зі здорових, сильних і багатих. А цей літній чоловік показав мені сум повсякденного життя інваліда. Для хворого, людини з інвалідністю, кожен день — це нові проблеми, біль… Така людина має труднощі з базовими діями: покупками, прибиранням, перенесенням будь-чого. А хворі люди, які живуть самі? Вони можуть упасти, вдаритися — і хто їм допоможе? Я чи Ти? Ми не можемо вдавати, що їх немає, відвертатися, коли вони йдуть вулицею або просять про допомогу. Не живімо лише для себе.

Ти така добра. Ти прихистила двох бездомних котів, а годуєш, здається, чотирьох, ну не можна було вже приносити їх додому. Мені якось ніколи не хотілося цього. У мене є свій Fiołek, якого я купила в магазині, і все одно мама його годує, бо в мене немає часу. Але це зміниться. Зрештою, це мій кіт.

А того літнього пана із сусіднього будинку звати Edward. Я запитала маму. Він живе сам. Учора я була в нього з Karolina та Michał. Ми принесли пиріг і поговорили з ним. Післязавтра теж підемо. Але цього разу — прибрати й помити вікна. Шкода, що Ти не бачила іскорок щастя в Його очах, коли він сидів із нами. Мабуть, він вірить, що має в нас допомогу. Що ми ставимося до нього як до повноцінної людини…

А в школі ми домовилися організувати гурток допомоги самотнім людям. Неофіційний, бо офіційні програми не завжди помічають окрему людину. Напевно, таких панів Edward ще більше.

Natalia

P.S. Дуже тепло Тебе вітаю й бажаю одужання. Моя мама передає Тобі безліч поцілунків (я теж). Напиши якнайшвидше. Але напиши довгого листа. Мені цікаво, що в Тебе. Тільки не SMS. Лист… Незабаром Ти підеш зі мною до пана Edward…

Лист Kinga Kraczkowska:

Люба мамо!

Я вже знаю, що помру, тільки не знаю коли! Я біла як сніг і лиса як коліно. Так сильно хотіла б жити, поїхати до бабусі, закінчити навчання, вийти заміж, мати велику родину, але доля вирішила інакше.

Мамо! Коли Ти приїдеш, а мене вже не буде, не плач, будь сильною, знай, що Ти була для мене опорою й розрадою в моєму болю. Пам’ятаєш, мамо, як ми їхали на велосипедну прогулянку, а Ти впала в річку, бо в Тебе зламалося гальмо? Ти була мокра, як утоплениця, обвішана якимись рослинами. Ми обидві сміялися до сліз. Згадуй лише прекрасні миті, які ми провели разом. Мамо, а пам’ятаєш, як Ти пішла з татом на новорічний бал? Ти купила сукню, у якій виглядала як ангел. Тато милувався Тобою, а я дивилася, мріючи про свій великий новорічний бал, якого ніколи не буде.

Люба мамо! Іноді в мене бувають такі важкі хвилини, що я не можу дати собі раду. Тоді схиляю голову й палко молюся за Тебе, мамо, і за тата, щоб ваші страждання після моєї смерті були якомога меншими.

Сьогодні прекрасний день, сонце так гарно світить, а дерева такі зелені, що мені аж легше. Я гладжу рукою свою лису голову й думаю, що виглядаю зовсім не так погано.

Моя кохана мамо, дякую Тобі за кожен день, проведений зі мною, за те, що Ти завжди була поруч, коли Ти мені була потрібна. Я так любила, коли Ти брала мене на коліна, тоді я почувалася в безпеці.

Я дивлюся через лікарняне вікно й бачу вдалині квітучі яблуні, аж важкі від цвіту; одна цвіте біля самого вікна. Я спостерігаю за роями бджіл, які працюють заради майбутніх плодів, яких я вже не скуштую. Мамо, пам’ятай про мої квіти, доглядай їх — вони нагадуватимуть Тобі про мене, а коли зацвітуть, подумай, що я є в кожній квіточці, й усміхнися. Я втомилася писати цей лист, але хотіла б так багато Тобі сказати.

Мамо, я люблю Тебе так сильно, як той, хто помирає, — життя, як той, хто вмирає від спраги, — воду; я не вмію словами описати, як сильно я Тебе люблю. Мамо, це не кінець, ми неодмінно зустрінемося десь там, у кращому світі, без страждань, без болю, без обмежень.

А тепер, мамо, я засну й трохи відпочину. Коли Ти приїдеш, мене вже може не бути тут, але зрештою кожен вирушить у цю подорож — раніше чи пізніше. Збережи мене у своєму серці. Прощавай, мамо!

Я чекатиму на Тебе там. Займу для Тебе добре місце в черзі до раю. Усміхнися, мамо. Так треба.

Твоя донька

Kasia

Лист Stanisława Wojciechowska-Soi

Adamie!

Хочу поділитися своїми роздумами, які відвідали мене напередодні Твоєї першої меси. Я вирішила перенести їх на папір.

Цього разу мене викликали до дошки, щоб відповісти на запитання: Яким учнем був Adam Skrzyński?

Я пам’ятаю Тебе чорноволосим хлопчиком в окулярах, який сидів на останній парті. Ти вмів радіти кожній миті. Усмішка часто з’являлася на Твоєму обличчі. Ти був улюбленим товаришем, бо від Тебе віяло життєрадісністю. Живо реагував на порушені проблеми. Особливо Тебе цікавила поезія. Це дивувало, бо хлопці рідко брали до рук збірки віршів. Ти завжди влучно тлумачив метафори й шукав красиві слова, щоб висловити свої думки, усвідомлюючи, що в житті справджується максима, яку ми часто цитували:

«Красиве й правдиве слово може зруйнувати мури, об’єднати людські серця й розуми».

«Випадок, не-Випадок?» — сьогодні я ставлю собі запитання, запозичене з назви інтерв’ю-розмови з видатним актором Krzysztof Kolberger. Назва доволі провокаційна, адже дехто стверджує, що випадків не буває. Відома теза ксьондза Bronisław Bozowski, проповідника з костелу Панянок-візиток на Krakowskie Przedmieście у Warszawa: «Випадків не буває, є лише знаки». Хтось дотепний додав би: «Випадки бувають лише в граматиці».

Я думаю, що це були знаки того, що Ти носиш у собі якісь таємниці. Поступово Ти відкривав їх за допомогою поезії. Великим одкровенням був Твій вірш під назвою «Парк Усіх Святих», надісланий на конкурс імені кс. Janusz Pasierb, за який журі відзначило Тебе. Варто над ним замислитися:

Парк Усіх Святих

колись я відпочину

у Парку Усіх Святих

нарешті вип’ю весільного вина

з Кани Галілейської

наїмся розмноженого хліба

почую спів жайворонка

під усмішкою віфлеємської зорі

разом з янголятами стрибатиму

по калюжах Єрусалима

послухаю проповідь святого Франциска

як бджілка, упиватимусь

нектаром лілії прощення

скуштую з гаю Гетсиманського

справжніх олив молитви

з Марією Магдалиною станцюю

полонез початку світу

колись я відпочину

у Парку Усіх Святих

колись

Вірш подавав знаки, що ліцеїст Adam — зрілий юнак, схильний до філософських роздумів і глибоко смиренний перед Богом. Він давно покинув на горищі повітряних зміїв і забув про гру в «зелене». Атестаційну роботу з польської мови написав на відмінно. Уся вона була зверненням до релігії, до Бога.

Коли я писала для нього рецензію, з-під пера спадали слова визнання, захоплення й захвату. Тоді це був для мене знак, що Adam піде за Христом і сяде в Петрового човна. Так і сталося.

Священнику Adam!

Велика радість, коли людина може реалізувати себе в житті й чинити добро за покликанням. Це відзначення випало Тобі не випадково. Ти йшов до нього всім серцем і отримав у нагороду цей дар. Священство — великий дар; дар, випрошений і вимолений. Ти не закопав своїх талантів, а найважливіше — прагнеш примножувати їх, служачи іншим. Саме священник веде людину до святого хрещення й аж до хреста на могилі. Він указує їй шлях до Бога. Тому кожного з них треба підтримувати. Думаю, молитва дає такі сили. Більше того — породжує спільноту.

Ксьондзе Adam!

Залишаючи родинний дім, Ти входиш до Дому Бога, до Церкви. До Тебе приходитимуть парафіяни. Іноді з доброю новиною, а іноді — зім’яті марнотою цього світу.

Тоді запроси їх до свого дому, за давнім польським звичаєм. Створи для розмови з ними незвичайне місце, у якому найважливішим буде СТІЛ. Про нього я написала вірш, який у такий урочистий день присвячую Тобі:

Дім — це не лише пеларгонії на підвіконні.

Дім — це не лише розписи на стінах.

Дім — це передусім Стіл.

Меблі чарівні.

На столі парує страва.

На столі дзвенять миски.

Над столом світить лампа.

Над столом літає любов.

Стіл розповідає життя.

Таємне.

Якщо парафіяни зустрічатимуться з Тобою за таким Столом, то менше їх стоятиме на колінах перед сповідальницею. Краще сіяти зерно, ніж виривати бур’ян. Бажаю Тобі у своєму священницькому служінні бути Добрим Сіячем. Сіячем Божого Слова.

Твоя вчителька польської мови з LO

Лист Adela Mędoń

Boston, 11.10.1902 р.

Дорогий Хтось!

Я не знаю, хто Ти, і не хочу знати. Випускаючи цей лист у вікно, я хотіла б, щоб хтось його знайшов. Хоча коли я намагаюся описувати свої емоції словами, це неприємно. Це можна описати лише в голові. Перейду до суті. Я не знаю, що зі мною відбувається.

Іноді, коли я торкаюся якоїсь речі, згадую все її життя. Знаю, звучить безглуздо, але це так. Я розповім Тобі. Нещодавно я торкнулася вітальні металевого свічника мого батька. Тримала його в руці, коли раптом побачила чорно-білі образи, що досить швидко змінювалися. Спочатку я бачила засмагле обличчя робітника, який пакував свічник у коробку, продавчиню, що кокетливо кліпала віями до пана в окулярах, який купував різні товари. Потім я побачила вмираючого старого, біля ліжка якого стояв свічник, аукціон, де мій дідусь George купив його, і мою матір, яка вставляла в нього білі свічки. Після останнього образу я чітко побачила вітальню. Це мене так налякало, що я не могла весь день вийти зі своєї кімнати. Це було неприємно. Увесь час, поки я бачила спогади свічника, я відчувала холод. Я подумала, що вони можуть зламати деяких людей. Люди можуть згадати свої улюблені спогади й залишитися в них. Одні хотіли б залишитися в дитинстві, де почувалися б безтурботно, були б вільними, не були б тоді прив’язані до власної долі, забули б, що мусять повернутися. Інші, згадуючи найгірші спогади, хотіли б назавжди втекти в інший бік. До смерті. Це зламало б їх… Наступного дня в мене були темні кола під очима. Люди на вулиці придивлялися до мене, коли я йшла до школи.

Закінчую свій лист і прошу Тебе подумати, чи не знаєш якогось способу мене вилікувати. Якщо знаєш і хочеш відповісти, засунь відповідь 15 листопада під будку на станції, де продають квитки. Там є маленька дірка.

Не знаю, чи з повагою

Хтось інший

P.S. Сподіваюся, Ти мій друг

Лист Paulina Szewczenko

Дорогий Господи Боже!

На початку листа хочу щиро Тебе привітати й запитати, як Ти там. У мене все як завжди, крім того, що я ходжу до нової школи, а ще, якщо Ти забув, мене звати Paulina Szewczenko.

Я маю до Тебе запитання, а водночас і прохання. Чи міг би Ти перевірити, що робить моя люба бабуся? Напевно, Ти колись її бачив. Я дуже за нею сумую, не бачила її вже шість років. Тато колись казав мені, що Ти забрав її на небо і що вона скоро повернеться, — на жаль, досі не повернулася. Раніше вечорами я чекала на неї, але тепер, коли стала старшою, знаю, що вона вже ніколи не прийде додому, швидше я прийду до неї. Мені цікаво, що моя бабуся робить на небі? А може, вона Тобі, Господи Боже, готує? Вона завжди готувала нам самі смаколики. Я не забуду, як бабуся читала мені казки на добраніч. Нашою улюбленою казкою була «Червона Шапочка». Узимку бабуся в’язала мені теплі шкарпетки спицями. Я дуже люблю свою бабусю, щоправда, маю й іншу, але, як каже тато, «їй бракує лише мітли».

Я вже потроху закінчуватиму, хоча могла б годинами згадувати мою бабусю.

Paulina

P.S. Не знаю, чи можна Тебе попросити, але поцілуй мою бабусю від мене.

Лист Adrianna Piasecka

Hertfordshire, 22 жовтня 1795 р.

Найдорожчий!

Вже минув понад місяць від Твого від’їзду з міста, а я досі не маю від Тебе жодної звістки. Чи щось сталося, тому Ти не пишеш? Невизначеність і страх позбавляють мене будь-якого бажання, радості життя.

Мій світ не має сенсу. О, лише Бог знає, як страшенно я сумую за Тобою і як сильно мені Тебе бракує. Кожна хвилина триває нескінченно довго, немов місяці. Особливо сумними бувають вечори. Ти добре знаєш, що зазвичай ми проводимо їх біля каміна. Однак без Тебе розмови вже не такі цікаві, втрачають силу.

Карткові ігри теж не викликають такого інтересу, як за Твоєї присутності. Сидячи біля каміна, я завжди думаю про нас, про те, як ми були щасливі й не цінували цих митей радості та блаженства. О найдорожчий, пробач мені всі кривди й прикрощі, яких Ти зазнав від мене.

Крім величезної туги, яка охоплює мене щоразу, коли я думаю про Тебе, у нашому домі — і в моєму житті — мало що відбувається.

Мої батьки останнім часом слабують, але не хвилюйся, вони все ще почуваються досить добре. Лише маму виснажує нинішня погода, і в неї часто буває мігрень. А тато жартує, що не помре, доки не почує весільного маршу, який сповіщатиме про одруження котроїсь із доньок.

Тим часом мої сестри вже кілька днів живуть майбутнім балом, на якому їм представлять нових офіцерів. Вони дуже інтенсивно готуються до нього, зрештою, Ти сам знаєш, які в них інтереси.

О найдорожчий, не хвилюйся, я є і залишуся Тобі вірною. На згаданий бал я не піду, що для всіх зрозуміло, адже неправильно, щоб дівчина з доброї родини веселилася, коли її нареченого немає на місці.

Прошу Тебе, лише не звинувачуй себе в тому, що я залишуся вдома. Повір мені, я значно цікавіше проведу час, відпочиваючи вдома й ґрунтовно аналізуючи літературу високого класу. А коли Ти повернешся, я охоче потанцюю на луці, у саду, у наших улюблених куточках.

Найдорожчий, якщо Ти читаєш цього листа, то благаю Тебе, озвися якнайшвидше! Я втрачаю розум, не знаючи, що з Тобою відбувається. Мої дні сірі й сумні в цій невідомості…

Прошу Тебе, повертайся якнайшвидше, бо без Тебе я як квітка без води.
Твоя назавжди

Jane Bennet

Лист Euniki Legoń

Дорога сестричко!

Відтоді як Ти поїхала до Англії, усе змінилося, на нас це впало, як грім серед ясного неба. Я не зосереджуюся на уроках, не досипаю й не їм. Не знаю, що робити, я втратила надію й ледве зводжу кінці з кінцями. Тато збожеволів і втратив самовладання, ночами кричить Твоє ім’я й просить, щоб Ти зробила йому чаю. Мама впала в депресію, думає про небилиці й постійно плаче. Наш світ буквально кришиться, як столітня стіна. Не знаю, що робити, щоб усе було добре, допоможи мені, прошу. Якщо можливо, приїдь хоча б на вихідні. Можливо, тоді ми зможемо оговтатися, бо наразі все просто трагічно. Ми страшенно переживаємо розлуку з Тобою, Твій від’їзд був для нас як удар мечем у серце, бо ми завжди Тебе любили й продовжуватимемо любити, але Ти знаєш, як нам важко, коли Тебе немає серед нас. Ми дуже тяжко це переживаємо, тому єдина наша мрія — знову Тебе побачити. Ми були б Тобі справді дуже вдячні, тим паче що без Тебе нам немає навіщо жити, бо все це так раптово на нас обрушилося, і ми не можемо з цим упоратися. Наш світ валиться. Допоможи нам.

Любимо Тебе й сердечно вітаємо. Бувай!

Marcelina з батьками

Лист Roberta Pajury

Вельможний полковнику Wołodyjowski!

Із великим жалем мушу повідомити про нашу поразку під Tyczynowem! Ганьба страшна, пане полковнику, просто жахлива. Врятувалося нас небагато — може, з три сотні солдатів і кілька найвизначніших офіцерів. Решта або загинула, або потрапила в полон. Ми відступили до найближчого села Kańczuga, де хочемо дати перепочити втомленим коням. Тож за кілька годин вирушимо далі, сподіваючись не натрапити на жодну ворожу заставу й ще зазнати щасливих часів під командуванням вашої милості. А поки, користуючись хвилиною, коротко розповім, що ми пережили під Tyczynowem.

Ми думали, що наше військо рознесе шведів на порох і попіл. Тому дали їм відкритий бій. І ось ми стали один навпроти одного: у них було близько шести полків рейтарії під командуванням маловідомих офіцерів і чимало піхоти, а в нас — кілька добрих хоругв, серед яких особливо вирізнялася одна. Це була вишневецька хоругва під командуванням Szandarowski. Гідний це кавалер, другого такого в Речі Посполитій не знайдеш! Крім того, ми мали силу посполитих, трохи менше піхоти, ніж шведи, зате ще кілька гармат. Тож ми вдали вельми суворий вигляд.

Битва почалася на світанку; можна сказати, що військові сурми покликали сонце над обрієм. Нам шалено щастило, адже сонце почало світити шведам просто в очі, тому мушкетні постріли не могли завдати нам значної шкоди. Ми билися майже до полудня, коли шведи почали відступати, побачивши неминучу поразку. Вони розсипалися в усі боки, шукаючи порятунку в лісах. Переслідувати їх було важко, бо в таких густих борах на коні важко гнатися за піхотою, що тікала, а наші посполиті, очевидно, не хотіли вставати із сідел, тож багато ворогів урятувалося. Хоч мені це й не подобалося, я нічого не сказав, насолоджуючись перемогою.

На жаль, частина посполитих залишила наш табір, побачивши, який урок військової справи отримав ворог, і вирішивши, що загроза минула назавжди. Крім того, як вони пояснювали, їхні маєтності потребували опіки, тож вони не могли марнувати час на війні. Я дозволив їм піти без великих заперечень, бо поділяв їхні припущення.

Бенкет того вечора був вражаючим. Але не буду, ваша милість, розводитися про те, як ми бенкетували, скажу лише, що голови наші диміли, а в очах двоїлося й троїлося. І тоді атака обрушилася на нас, наче сам Бог почав кидати в нас блискавки. Шведи після поразки якось зуміли перегрупуватися й атакувати нас! У таборі запанувала жахлива паніка, яку ще більше посилювали крики вбитих і благання про милість. Хоч я був п’яний, мені вдалося разом із кількома офіцерами скликати кілька хоругв і протистояти шведам. Тоді я також думав, чому без спротиву відпустив цих синів, посполитих! Гнів змусив мене мислити цілком тверезо, тож ми кинулися в самий вир бою. Однак шведів було незліченно багато — вони клали наших рядами, тому я, побачивши це, наказав відступати.

Так ми й потрапили до Kańczuga. Я знаю, що провинився, бо не лише подарував ворогові легку перемогу, а й підвів свою батьківщину. Тож прошу, щоб ваша милість прийняла мене під своє командування як звичайного солдата. Лише так я можу спокутувати свою провину. Віддаю вас під опіку Бога…

Лист Barbary Pankowskiej

Призначення

зустрілися наші очі — і закрутився весь світ

з пилу всесвіту й попередніх втілень

ми знайшли одне одного, призначені долею

дотик наших долонь поєднав нас назавжди

а серця, хоча й розділені

усе ще б’ються в спільному ритмі

Коханий!Ти здивував мене своїм телефонним дзвінком. Я вже так сильно Тебе забула, що не впізнала Твого голосу. Давно викреслила Тебе зі свого життя, а може, це радше Ти мене… Не знаю…Від нашої останньої зустрічі минуло чотири роки. Ти з’явився тоді на мить і знову зник. Я не здивувалася, бо Ти завжди так робив. Був, а потім повертався до свого впорядкованого життя. Але тоді я кохала Тебе безумовною любов’ю. І погоджувалася на такі стосунки. Я була щаслива, коли нам вдавалося бути разом хоча б трохи. Мені вистачало Твого погляду, дотику Твоїх рук… Ніхто не дивився на мене так, як Ти. Твої очі говорили мені, що я для Тебе єдина й що Ти прагнеш лише мене. Ми знали, що ми як дві половинки персика, які примхлива доля необачно розділила. Ми розуміли одне одного без слів. Пам’ятаєш наші шалені нічні зустрічі?

я вбігаю в ніч

а ти замикаєш

мене

у своїх обіймах

весь чужий

світ

десь поза

нами

наша прекрасна нічна

любов

нам достатня

і додає сил

жити

удень

без себе

Ми тікали від усього світу, щоб насолоджуватися нашою вкраденою любов’ю. Для мене це було великим щастям. Я жила миттю…

серед запаху трав

я тулюся до Твоїх

обіймів

краплі дощу

падають тихенько

на моє заціловане

обличчя

зворушений старий місяць

підглядаючи

нашу вкрадену

любов

усміхається

щоб відгородити нас

від світу й людей

замикає над нами

вікно природи

засмикує фіранки хмар

дарує нам

темряву

Я знаю, що була для Тебе важливою. Але Тобі забракло сміливості щось змінити у своєму житті. Ти не хотів завдавати болю близьким, а може, просто боявся відмовитися від зручного устрою. Я написала про це вірш. Колись Ти його читав, але я хочу нагадати Тобі його ще раз.

Персикова казка

ми впали з дерева

у стиглому персику

несвідомі

ми втекли одне від одного

зі своїх половинок

звідки нам було знати

що треба було міцно

триматися за руки

нам не залишили

інструкції

довго я шукала своє друге «я»

а коли знайшла

було вже надто пізно.

він ішов з’єднаний

не зі своєю половиною

постійно озираючись

на мене

вже знав, що це

саме я

але йому було шкода

золотого ланцюга

Цей золотий ланцюг тримає Тебе й досі… Чи Ти щасливий? Ти маєш усе: гарний дім, розкіш, багато грошей, але, на жаль, не маєш мене й почуття, яке лише я могла Тобі дати. Я навчила Тебе себе, показала, якою є справжня любов. Час, проведений зі мною, був для Тебе раєм…

Ти увійшов у життя

із пов’язкою на очах

коли я її зняла

Ти думав

що побачив рай

щасливий

Ти повільно відкривав

кожен куточок

мого тіла

я була немов

заборонений плід

якого Ти прагнув

надто сильно

але Ти вже мав

свою Єву

і хоча Ти знав

що вона несправжня

Ти не міг

піти

я могла забрати Тебе

у вигнання

але мій розум

не дозволив мені

перетворитися

на змію

Потім у Тебе були інші жінки. Не маючи вдома того, чого найбільше потребував, Ти шукав крихту почуття в чужих обіймах. Ти користувався різними нагодами, бо я не завжди могла бути поруч із Тобою. Я не маю образи. У мене теж було друге життя. Але я хотіла вірити, що я для Тебе одна-єдина! І вірила в це стільки років!

Нещодавно Ти сказав мені, що насправді кохав лише мене і, по суті, ніколи мені не зраджував, бо в кожній, з ким був, шукав саме мене — ту єдину, якій ніколи не мав дозволяти піти. Ти надто пізно зрозумів, наскільки я була Тобі близькою, просто раніше сам перед собою не хотів у цьому зізнатися.

Будучи з іншими, Ти заплющував очі, щоб викликати ті миті, які провів зі мною. Ти теж завжди був присутній у моєму житті. Тож, як бачиш, підсвідомо ми ніколи не розлучалися… Це були лише інші тіла, яких сьогодні ми навіть не пам’ятаємо, але наші душі завжди вміли знаходити одна одну.Тоді я подумала, що Ти сказав мені про це надто пізно! Якби я почула це 30 років тому, мені було б легше жити, і я ухвалила б інші, кращі рішення… але тепер? Яке це має значення сьогодні? Хоч моє серце все ще молоде, бо не хоче старіти, і я так прагну Твоєї близькості, але… Ми вже нічого не можемо змінити у своєму житті. Я можу лише згадувати й замислюватися…

де Тибез мене

і моїх уст

Твої руки

щоночі

обіймають лише порожнечу

поруч із Тобою

чужа жінка

спить спокійно

без мрій

а я задихаюся

від туги за Тобою

і прагнення

Твоїх пестощів

я вже не можу

заснути

без спогадів

про Тебе

то який сенс

такого розподілу

любові

коли ми, призначені одне одному

роками помираємо

в чужих обіймах

Ти сьогодні думав, що було б, якби ми зустрілися на 2 роки раніше? Яким було б наше спільне життя? Я знаю, бо…

якби можна було повернути

час

сьогодні наші руки

не були б

порожніми

ми мали б дім, повний

надій

щоранку

нас будила б любов

а сповнені радості

дні

зустрічалися б

із розмовами до ночі

і нам ніколи не бракувало б слів

ані дотику

наших рук

Однак Ти дозволив мені вирішити за Тебе й піти. Я вважала, що не можу руйнувати Твоє спокійне життя. Але й сьогодні не впевнена, що це було правильне рішення…

Ти дозволив злу

і ніщо цього не змінить

я зруйнувала своє життя

щоб Твоє було щасливим

я втекла від себе й Тебе

бо думала

так буде краще

але я помилилася

без одне одного

ми не могли бути

справжніми

ми окремо

це лише удавання

життя

у відображенні

кривих дзеркал

Але минуло вже стільки років! Усе десь розвіялося в повсякденності… Лише іноді, коли прокидається туга за Тобою, я сідаю й пишу для Тебе вірш. Або коли мені сниться добрий сон про Тебе й я відчуваю, як повертається це почуття, з яким безуспішно намагаюся боротися, тоді

я хотіла б

знову

поглянути

у Твої очі

щоб перевірити

чи Ти вмієш

ще дивитися

на мене

серцем

я хотіла б

знову

відчути

це тепло

яке поволі

огортало

моє тіло

коли Ти

дивився

на мене

і так сильно

я хотіла б

щоб знову

оселилися

у мені

метелики

Ну що ж! Кохання моє! Час для нас невблаганний! День минає за днем, а наше життя плине спокійним ритмом. Без бур і шаленства. Однак я й далі часто подумки розмовляю з Тобою. Ти досі десь там, у закутках моєї душі. І хоча тепер я знаю, що надто дивилася на Тебе серцем, бо насправді Ти завжди думав лише про себе, я досі

пишу Тобі

ненадіслані листи

складаючи їх

у темному кутку

шухляди

можливо, колись

Ти їх отримаєш

і тоді знову

прочитаєш

мене всю

можливо

ще буде

час

щоб вивчити

себе

напам’ять

Якщо ж нам не судилося бути разом тут і тепер, що ж. Можливо, у наступному житті наші половинки зустрінуться десь там, в іншому вимірі. бо хоча

ми не заслужили

на рай

за гріхи

кохання

ми зустрінемося

у чистилищі

і, тримаючись

за руки

будемо

гуляти

квітучими

луками

серед лісів і полів

ми знайдемо

усі

непрожиті

спільні

миті

у новому

непобудованому

домі

ми зустрінемо

наших

ненароджених

дітей

і там будемо

щасливою родиною

Я відчуваю, що це була наша остання зустріч, але радію, що могла поговорити з Тобою хоча б трохи. Я також зрозуміла, що Ти не щасливий, але це вже Твій вибір… Не можна мати в житті всього… Nihil est ab omni parte beatu… Бажаю Тобі щастя.

прощавай, любов

моя

засуджена

вироком

чужого спокою

Barbara

Лист Justyna OrłowskaЛюба бабусю, дорогий дідусю!

У перших словах мого листа хочу вас привітати.

Бабусю, я знаю, що від нашої останньої зустрічі минуло чимало часу, але досі її пам’ятаю. Не можу змиритися, що Тебе тут немає. Хочу Тобі поскаржитися. З батьками не виходить так, як із Тобою. Ти пішла кілька років тому, а в моєму серці порожнеча. Я досі Тебе люблю, хоча Ти вже на небі у Господа Бога. Разом із дідусем Ти дивишся на мене з неба. Я хотіла б побачити вас, обійняти, а особливо Тебе, дідусю, бо ніколи Тебе не знала. Я знаю Тебе лише з фотографій, які показував мені тато. Їх у нас небагато. Ти помер, коли татові було шість років. Мені дуже шкода, що я не могла Тебе побачити. Хочу сказати Тобі, що дуже Тебе люблю, хоча не бачила Тебе. Знаєш, цього року я була на канікулах у таборі. Розповім Тобі про них.Перші дні канікул я провела вдома. У липні поїхала до табору. Трохи боялася, бо нікого там не знала. В автобусі познайомилася з Diana, вона була мого віку, і мені вона дуже сподобалася. На місце ми приїхали саме до обіду. Після їжі пішли до своїх кімнат розпаковуватися. До нашої кімнати підселили ще двох дівчат, тож нас було четверо. Ми швидко потоваришували. Того ж дня пішли на пляж. Там виконували різні вправи, щоб краще познайомитися. У таборі мали різні розваги, наприклад «шалену біганину», польові забіги, «Болек і Лолек», хрещення. У середині зміни нам влаштували вогнище. Наприкінці перебування були весілля та конкурс «ідол», у якому я посіла друге місце. Після повернення додому я поїхала до кузини. Спала в неї в наметі. Була в неї два дні. Потім відпочивала й ходила до подруги. На другому тижні серпня мені зателефонував викладач вокалу й попросив заспівати другого та третього дня на святі кераміки. Відтоді я їздила до Bolesławiec на репетиції. Думаю, виступ сподобався. Пан навіть мене похвалив. 29 серпня з’ясувалося, що 31 серпня я співатиму на роковинах початку Другої світової війни. У мене було два дні, щоб вивчити пісню. Я впоралася із завданням. Перед виступом дуже нервувала. Там були військові й багато важливих людей. Я заспівала пісню Maryla Rodowicz під назвою «Łatwopalni». Мій виступ навіть показали на регіональному телебаченні «Azart-Sat». Усе вийшло добре. Цікаво, чи є у вас на небі кабельне телебачення? Неважливо, але канікули були супер.Знаєте, я хотіла б просто поговорити з вами про дрібниці. Мені стільки всього розповісти, що цей лист мав би десять сторінок. Сподіваюся, він до вас дійде. Міцно вас обіймаю.

Ваша любляча онука
Justyna

P.S. Я ніколи вас не забуду. І далі дуже вас любитиму. Ви теж мене не забувайте. Батьки сказали, що незабаром ми поїдемо до Poznań. Я дуже радію. Адже це моє рідне місто.(інформація GA)