Смерть цих людей, невиправдана й сповнена загадок, у деяких випадках була дивним збігом обставин.
Яцек із нетерпінням чекав на цей день. Саме цього дня, на його 11-й день народження, тато пообіцяв йому особливий подарунок — поїздку в локомотиві потяга Прага–Москва.
Звичайний день
Події, що сталися під Вроцлавом, відбулися 9 липня 1977 року. Потяг сполученням Прага–Москва вирушив із Вроцлавського головного вокзалу незадовго до 8-ї ранку. Він запізнювався, а в останню мить його ще затримали, коли працівник обслуги помітив пасажирів, які бігли на 4-ту платформу. Потяг зупинився, і пасажири, що запізнилися, сіли в задню частину складу — тобто до радянських вагонів. Потяг уже міг продовжити подорож.
Того часу в кабіні електровоза разом із машиністом сидів 11-річний Яцек. Тато пообіцяв йому незвичайну подорож у цей незвичайний день — 11-й день народження. Хлопчик був щасливий: не щодня можна покататися на справжньому локомотиві. Зрештою, не кожен має батька-машиніста. Наш маленький герой також вирушив у подорож зі станції Вроцлав-Головний.
«Одинак» на коліях
«Потяг дружби» сполученням Прага–Москва складався з електровоза типу EU07 (позначеного як EU07–115), вагона-ресторану та 6 вагонів. Кінцеві вагони були радянськими. Потягом їхало багато росіян і громадян СРСР.
У Длуголенці, розташованій за 15 км від Вроцлава, екіпаж тепловоза ST–43 отримав від чергового по станції наказ зійти на запасну колію, щоб пропустити експрес. Вантажним локомотивом керував екіпаж із двох осіб. Локомотив був так званим «одинаком», тобто без вагонів. Він прямував у напрямку Псєго-Поля, а його кінцевою станцією був Венґлінєц, де машиністи мали того дня завершити роботу.
Після того як черговий із Длуголенки віддав розпорядження, сталося щось дивне й незрозуміле. Цей «одинокий» локомотив не лише не зійшов із маршруту експреса, а й рушив у його напрямку тією самою колією. Черговий остовпів від здивування. Він уже не міг зупинити локомотив, бо той минув стрілку. Він зателефонував до Псєго-Поля, щоб тамтешній черговий зупинив експрес, що мчав. На жаль, потяг саме проїжджав станцію. На шляху «одинака» ще подавали сигнали прапорцями: стій! Також за допомогою сурми намагалися зупинити ST–43.
Сьогодні використання сурми чи прапорця для подавання сигналів на залізниці може здаватися нам примітивним. Однак тоді бракувало одного з основних засобів, яким мала б бути радіостанція. Наприкінці 1970-х такі пристрої ще не використовували, що залишало польську залізницю в технічному середньовіччі. Якби радіостанції були широко доступні, трагедії, ймовірно, вдалося б уникнути. Обидва машиністи негайно зупинилися б.
Фінал цієї прикрої події був таким: локомотив, що мчав, і експрес зустрілися на кривій між Псєгим Полем і Длуголенкою. Машиніст експреса, побачивши локомотив вагою 118 тонн, що мчав назустріч, міцно пригорнув сина. Він уже знав, що станеться. Від моменту, коли машиністи побачили один одного, минуло лише 6 секунд. Цього було замало для будь-якої реакції, особливо якщо потяги рухалися на великій швидкості. Експрес мчав зі швидкістю 100 км/год. Загальмувати не було жодної можливості. Катастрофа була неминучою.
Зіткнення було таким сильним, що викинуло тепловоз на сусідній луг, за 40 м від залізничної колії. Локомотив охопило полум’я, і він згорів.
Електровоз також було розтрощено, разом із ним — вагон-ресторан. У доброму стані залишилися лише радянські вагони. Імовірно, тому, що вони були в задній частині складу, а їхня конструкція була міцнішою та масивнішою за польську.
Рятувальна операція
Неважко уявити, як виглядало місце катастрофи. Електровоз експреса Прага–Москва, розігнаного до 100 км/год, було розтрощено тепловозом, що їхав назустріч. Від нього залишилася лише купа металобрухту. «Одинак» опинився далеко від колій, на сусідньому лузі, а нагадаємо, що це був вантажний локомотив вагою 118 тонн. Сила, яка його викинула, мала бути величезною.
Після зіткнення локомотив, що рухався назустріч, загорівся. Загинули його машиніст і помічник. В іншому складі також загинули на місці машиніст і його син. Їх знайшли, притулених один до одного, ніби батько хотів захистити свою дитину.
Допомога постраждалим прибула швидко. Чергові знали, що катастрофа вже неминуча. Швидко організували рятувальний потяг і повідомили швидку допомогу та владу. На місце трагедії прибули міліція та есбеки. Адже підозрювали диверсію. Зрештою, експрес Прага–Москва був «потягом дружби».
Співробітники міліції «у цивільному» оточили станцію Длуголенка та будівлю, де працювали працівники станції й черговий. Побоювалися самосуду. Настрої були напруженими, і спочатку звинувачували чергового з Длуголенки.
Однак найдивнішою подією було те, що неподалік місця катастрофи приземлився радянський військовий гелікоптер, який, імовірно, забрав пораненого радянського високопосадовця, що їхав саме цим потягом. Шкода, що про всіх поранених пасажирів так не подбали, а лише про тих, хто мав «вищий радянський ранг».
Причини катастрофи
У залізничній катастрофі під Вроцлавом, неподалік Длуголенки, точно загинули 11 людей, тоді як кількість поранених сфальсифікували: офіційно повідомляли про 15 осіб, а насправді їх було 40.
Наслідки аварії ліквідували досить швидко. Народна влада боялася непотрібного розголосу, адже справа певною мірою стосувалася радянського потяга.
Після детального розслідування Вроцлавська воєводська прокуратура закрила провадження в грудні того самого року.
Чи проводилося розслідування сумлінно? Цього ми не знаємо. Однак можемо припустити, що, найімовірніше, так. Допитали всіх працівників PKP, які могли щось додати до справи. Головні свідки — машиністи потяга й локомотива — загинули, тож не могли нічого пояснити або розвіяти певні сумніви. Вони стосувалися поведінки тепловоза, який буквально втік і виїхав на неправильну колію.
Прокуратура відкинула версію замаху. Однак зосередилися на поведінці машиніста «одинака». Чому він самовільно залишився на цій колії та рушив назустріч потягу?
Одна з теорій вказує на звичку машиніста вантажного локомотива діяти за накатаною схемою. Можливо, він подумав, що встигне доїхати до наступної станції — до Псєго-Поля, до наступної стрілки — і там почекати, поки проїде експрес.
Можливо, він не зовсім зрозумів розпорядження чергового: обидва залізничники відпрацювали нічну зміну, яку завершували, а їм ще потрібно було доїхати до кінцевої станції — Венґлінця.
Причиною була очевидна професійна помилка механіків «одинака», але що ними керувало і чому вони втекли зі станції та не реагували на сигнали, хоча їх було чути? Сурму, якою намагалися зупинити локомотив, чули водії, що проїжджали неподалік колій. Чому ж її не почув машиніст разом зі своїм помічником?
Правда назавжди залишиться серед купи металу та людських страждань.
Найгірше те, що з цієї події не зробили жодних висновків на майбутнє. Радіостанції й надалі лежали на залізничних складах, замість того щоб служити підвищенню безпеки.
Paweł Skiersinis
Автор є блогером, захоплюється історією, а особливо історією Нижньої Сілезії та Польщі. Чому Нижня Сілезія? Як він сам каже: — А чому ні? Найцікавіша історія — навколо нас, вона стосується нас самих і наших предків.
І додає: — Я намагаюся показувати історію з іншого боку, цікаво, не в типовій книжковій формі, переповненій сухими датами й фактами. Мої статті стосуються фактів, яких ми не знайдемо в підручниках і відомих публікаціях. Історія Нижньої Сілезії, безперечно, цікава й захоплива, тож варто іноді присвятити їй хоча б трохи часу.
Більше у блозі Павла Skiersinis.