Самотня, багата баба у скляному будинку (настільки дизайнерськи божевільному, що я одразу луснула від заздрощів) чує голоси дитячих привидів. Жахи. Вона мала час возити свою дупу до Парижа й Токіо, але не встигла чи не захотіла її, цю дупу, віддати… ну саме кому? Бо мені там бракує чоловіка. Якогось мужика поруч із цією бабою, який хоча б під хрестом, що висить на стіні, бо, здається, показують польський дім, обхоплював би голову руками в жесті відчаю.
Я замислилася, чому там немає чоловіка. І мене осяяло. Адже цей фільм звертається до шляхетної традиції, якій уже дві тисячі років. Марії не був потрібен чоловік, щоб завагітніти, і тоді вона була дуже юною. Їй було чотирнадцять або п’ятнадцять років. І тепер просто католицька Фундація популяризує цю новозавітну моду та стиль життя у XXI столітті. Мені бракує лише осликів, ясел, стаєнь і того самого, убивці Ірода, але, мабуть, у наступній кампанії дійде черга й до цього.
Не знаю, як боротися з цим святим образом сучасної вавилонської розпусниці, яка собі літає світом без наслідків, замість прати пелюшки (не знаю, чи доречно в цій концепції писати про памперси). І не знаю, якою мала б бути контркампанія.
Може, треба було б показати якусь напівзруйновану хатину й бабу в лахмітті (тобто в скромному вбранні), безробітну, на утриманні MOPS, яка радісно сміється в камеру беззубим ротом, бо стоматолог — це дорого, як одна поїздка до Парижа тієї доглянутої бізнесвумен без дітей.
Я нічого не маю проти жінок, які мають і не мають дітей. Усі вони класні. Однак у мене є прохання до авторів кампанії. Чи могли б дорогі мудреці та мудриці від душ і всіляких релігій зайнятися чимось продуктивним і цілеспрямованим, замість того щоб вганяти в почуття провини доглянутих, самостійно мислячих, незалежних жінок у Польщі, які дають собі раду на ринку праці?
Grażyna Hanaf