Вистава «Моя Боснія» є важливою культурною та суспільною подією, оскільки поглиблює нашу ідентичність. У Болеславці нині живе вже четверте покоління людей, які повернулися з Боснії. Тож це остання нагода відкрити, пізнати й відтворити спогади останніх свідків боснійської історії. Розповідь про польських емігрантів до країн колишньої Югославії, які після років поневірянь оселилися в околицях Болеславця, — це вистава, що безсумнівно воскрешає той світ: історію, традицію, а також людські особисті драми, хвилювання… Лише мистецтво може так переконливо рятувати від забуття, звісно, якщо не брати до уваги живу розповідь боснійців — поляків.

Драматургічний дебют Катажини Книхальської «Моя Боснія» у постановці Яцека Гломба створено у співпраці з легницьким Театром Моджеєвської та вроцлавським Фондом «Театр Не-Такий». Це емоційна розповідь про місцеву спільноту — польських репатріантів із Боснії, які після Другої світової війни оселилися в околицях Болеславця. Покладена в основу історія ґрунтується на фактах, а вся вистава витримана в дусі народної балади. Головні герої вистави — польська родина: батько Йозе та дві його доньки — Роксана і Богуська. Варто підкреслити цікаву композицію вистави: окремі сцени переплітаються з монологами Роксани (Аліни Чижеўської), яка згадує своє життя й вводить глядачів у реальні історичні події, що починаються безпосередньо перед Другою світовою війною, а завершуються під час громадянської війни на початку 1990-х років.

Мені дуже запам’яталося фінальне зізнання цієї героїні: «Це вже не моя Боснія». Це слова, сповнені болю, гіркоти й безпорадності перед драматичними подіями в країні, яку вона досі любить. Режисер дуже послідовно поєднує трагізм із комізмом — мешканці околиць Болеславця веселяться, п’ють ракію, святкують; показано югославські звичаї. Однак до сіл, населених репатріантами, з міжнародної арени проникають повоєнні націоналізми.

У Югославії в 1990-х роках жили католики, православні та мусульмани, які взаємно поважали одне одного. Однак між ними зростала ворожість. Виявляється, що близька людина вбивала, не щадячи колишніх друзів. Фінальна сцена глибоко зворушує глядача. Міра, сценічна донька Ремусія та Роксани, дізнається, що її коханого Даніла вбив колишній «однокласник». Отже, ми бачимо, що людей починають розділяти війна й націоналізм, перед якими вони насправді безсилі. Безпорадність жінок перед драматичними подіями показано в тихому плачі. І хоча вся вистава сповнена динамізму та сильних емоцій, у фінальній сцені настає тиша. Героїнь у цій сцені поєднує лише одне — страждання, втрата когось дуже близького.

Режисер на прикладі окремої людини показує болючі моменти історії XX століття. Варто згадати справжні предмети, привезені з півдня Європи після Другої світової війни, які присутні на сцені та доповнюють реалії того часу; боснійська музика, своєю чергою, надає динаміки деяким сценам. Музика й традиція є для героїв втечею від труднощів і заплутаної дійсності, певною мірою рятують їх, бо дають відчуття спільноти.

Майстерно поставлена й чудово зіграна вистава звертається до історії та югославської культури, яка в районі Болеславця досі дуже жива. Багато людей підтримують ці традиції та зберігають зв’язки із сусідами з Боснії. Репатріанти, зустрічаючись на святах, разом готують традиційні страви: піту, печеницю, п’ють ракію. Багато людей повертаються в колишні краї. Існує Асоціація польських репатріантів із Боснії, яка офіційно розпочала свою діяльність 19 січня 2011 року.

Болеславець — це місце, де співіснують різні традиції: поруч із югославськими — традиції Східних кресів. Для мешканців Болеславця багатокультурність є цінністю. «Моя Боснія» — це соціальний театр, який виходить до людей і виконує надзвичайно важливу культурну роль, адже формує відчуття ідентичності. Особисто я дуже відчуваю свій зв’язок із Болеславцем, рідним краєм. У три роки я виїхала до Німеччини, де росла й ходила до дитячого садка. Я часто замислювалася, чому не дозволила батькам залишитися за кордоном: поруч зі мною були найближчі люди, друзі, одним словом — я була щаслива. І все ж дуже хотіла повернутися… .

Думаю, що важливо відкривати ідентичність регіону, який є багатокультурним. Це вчить відкритості до іншої культури, толерантності, а відтак — мудрої любові до малої батьківщини. Традиції, спогади й людські драми, представлені в цікавій театральній формі, дозволили мені вкотре спробувати зрозуміти минуле, а через нього — саму себе… Ось що таке «Моя Боснія» — Мій Болеславець.

Мартіна Стасіак