На сходах, що ведуть до загальноосвітньої школи, біля поручня стоїть довгонога красуня у десятисантиметрових шпильках із червоними підошвами, шкіряній мініспідниці та білій блузці. Вона розмовляє з подругою: пласкі черевики, спідниця до колін, светрик.
Щойно в церкві завершилася свята меса на початок навчального року. Необов’язкова, але включена до програми початку року у світській школі. Частина дітей повертається з неї, а частина лише тепер іде на урочисту лінійку до школи.
Вулицею йде більше дівчат на шпильках, у вузьких мініспідницях, блискучих коротеньких сукнях, що підкреслюють жіночі форми. Вони крокують, як моделі. Або незграбно й важко, не вміючи втриматися на надто високих підборах. Є й дівчата, одягнені звичайно. Привабливі, але на пласких підборах і в більш вільних спідницях.
Jak reagujesz na widok pijącej młodzieży?
У центрі міста, близько 11:00, кілька молодих хлопців п’ють пиво — усі в білих сорочках, більшість у костюмах і краватках. Вони не соромляться, і ніхто не робить їм зауважень. Пляшки рівно виставлені в ряд, їх чимало.
– Панове, – звертаюся без злості. – Вам можна пити пиво? Ви учні?
– Це на початок навчального року, – каже мені симпатичний, вродливий хлопець, на вигляд років 15–16, але я не здивуюся, якщо йому 13.
– Але пиво до дванадцятої? – питаю. – Батьки знають, дозволяють?
У групі розгубленість, але більше через моє запитання про час. Один із хлопців навіть питає товариша, котра година, чи маю я рацію, кажучи, що вони п’ють до 12:00. Вони не розуміють, чому саме це здалося мені недоречним. Не знають, що джентльмен до дванадцятої не п’є, а вживання алкоголю зранку асоціюється з відсутністю культури або алкоголізмом. Вони розбігаються після того, як я згадую про муніципальну варту.
У торговому центрі — натовпи молоді, усі святково вдягнені, сидять на лавках і бавляться своїми телефонами. Нікуди не поспішають, обіймаються та голосно, радісно вітають друзів. Дівчата кидаються хлопцям на шию, цілують їх у щоки.
Я дивлюся на них, як на чужих. Так само добре в місті міг би приземлитися корабель із марсіанами. Чужа цивілізація. Я доросла. Маю їх захищати, подавати приклад, застерігати від наслідків юнацьких безумств. Але навіть не знаю їхньої мови.
А мені є що їм сказати — з досвіду, зі знань, які я здобула в житті. Дівчині на шпильках із червоними підошвами я могла б пояснити, що елегантність полягає у відповідності вбрання нагоді. Її подруга в балетках і простому светрику елегантна. Вона ж, хоча має набагато вишуканіший і, мабуть, дорожчий одяг, вдягнулася неелегантно. Напевно, ніхто їй не сказав, що за покупками ходять у звичайному вбранні, як до школи чи на роботу, а на вечірку, дискотеку чи вечерю з коханим взувають шпильки й одягають паєтки. Я могла б також сказати їй, що хоч би що вона робила, через одяг, який носить, її оцінюватимуть і навішуватимуть на неї ярлики. Можливо, не всі ярлики їй сподобаються, а напевно жоден не говоритиме про неї правди.
Хлопцям із пивом я могла б згадати, хто такий джентльмен, і що декому з них вдасться зупинитися на цьому пиві, щоб вразити товаришів, а декому — ні. І це буде не питанням сили волі чи переконань, а байдужої до людського життя статистики. Просто кілька з них стануть алкоголіками.
Я безпорадно дивлюся на біло-синю юрбу молодих людей перед торговим центром. Підлітків, сповнених життя, відкритих до нового й радісних. І не знаю, як до них достукатися. Вони вже почули своє на проповіді, шкільній лінійці й, мабуть, щось від батьків. Їм говорили, як жити, як поводитися, як чинити. А вони все одно оберуть щось своє. Я не можу вберегти їх від шпильок, пива й торгового центру.
Grażyna Hanaf